вона сказала своєму чичисбею, мабуть, оповівши йому мою історію й поглузувавши з мого кохання. Вона вітала свою удавану проникливість. О, померти заради неї, обожествлювати її, бачити її в розпусті, в пияцтві, в ліжкові куртизанки і разом — почувати себе жертвою її жартів! Не змогти розірвати собі груди й вирвати відтіль кохання, щоб кинути його їй до ніг! Нарешті, я легко розкидав своє багатство; але за три роки правильного життя я придбав добре здоров'я, і того дня, коли знову опинився без грошей, почував себе чудесно. Щоб і далі вмирати, я видав векселі на короткий термін, і… день виплати настав. Жорстокі хвилювання! А як вони оживляють молоде серце! Але не такий я був, щоб старіти: моя душа була завжди молода, жива, радісна! Мій перший борг вернув мені всі чесноти, вони, здалось мені, прийшли повільним кроком і дуже розпачливим. Я з ними збалакався, як з тими старими тітками, що починають з того, що лають нас, а кінчають слізьми і грішми. Сувора моя уява показувала моє ім'я по різних майданах Европи. „Наше ім'я — ми сами“, сказав Езеб Сальверт. Після бродяжницких мандрівок я, як двійник німця, збирався повернутись до свого життя, відкіль я не виходив немов для того, щоб несподівано прокинутись самим собою. Банківські агенти — це справжні комерційні ліки сумління: вони носять лівреї й срібні бляхи свого господаря; колись я дивився на них байдуже, як вони йшли паризькими вулицями, та тепер я ненавидів їх заздалегідь. Хіба колись, якогось року, хтось із них не прийде до мене вимагати відповіди в справі одинадцяти надряпаних мною векселів? Мій підпис коштував три тисячі франків, а я їх сам не коштував. В судебних приставів завжди байдужі обличчя, хоч перед яким
181
