Це все малоприступне. Та хіба чоловік не вступає до иншого світу, коли він переміг ці великі таємниці? Генерали, міністри, артисти — всі мають нахил до розпусти, бо вони неминуче повинні протиставити своєму існуванню, що так далеко стоїть од звичайного життя, жагучі розваги. Кінець-кінцем, війна — це розгул, кров, як політика — розгул інтересів. Всі надуживання — сестри. Ці соціяльні чудища могутні, як прірва, вони нас притягають, як св. Елена Наполеона; од них голова крутиться, вони зачаровують, а ми, хто зна, через що, хочемо бачити їхнє дно. Може думка про безкінечне існує в цих прірвах; може, вони мають щось жахливе для людини, — чи не зводить чоловік тоді всі інтереси до самого себе. Щоб зробити контрасти з раю трудових годин і з насолод творчости, стомлений артист вимагає або, як бог, відпочинку в неділю, або, як диявол, пекельної похоти, протиставляючи роботу відчувань роботі розуму. Відпочинок для Байрона — не балачка за бостоном, яка так приваблює міщанина: він, як поет, хотів розіграти Грецію проти Махмуда. Хіба чоловік на війні не стає карним ангелом, своєрідним, але велетенським катом? Хіба нам не потрібні виняткові чари, через які ми терпітимемо люті муки, що ворожі тій крихкій оболонці, яка оточує пристрать колючою оградою? Хіба курець, надуживши тютюном, кидаючись у здрогах і почуваючи агонію, не побував у якихсь особливих країнах на чудових світах? Хіба Европа, не витерши забризканих кров'ю до кісточки ніг, не починає знову війни? Хіба людина в масі в підступах кохання не має також самого сп'яніння, що й природа? Для приватної людини, для Мірабо, що скніє підчас мирного уряду й мріє про бурі, бешкет має в собі все, — це безугавне охоплення всього життя або, краще
178
