— Двадцять сім тисяч франків, — повторив Растіньяк, додаючи кілька банкнотів до купи золота. — Для инших цих грошей було б на ціле життя, а чи вистачить нам того, щоб померти? О так! Ми здохнемо, купаючись у золоті… Урра!
І ми знову заскакали. Ми ділились, як спадкоємці, починаючи з двійних наполеондорів, переходячи од великих монет до дрібних, і цідили свою радість довго, повторюючи: „тобі“, „мені“.
— Ми не будемо спати, — крикнув Ростіньяк. — Жозефе, пуншу!
Він кинув золота своєму вірному слузі.
— Ось твоя частка, — сказав він, — згинь, коли можеш.
Другого дня я купив меблю в Лесажа. Я найняв помешкання, де ти зо мною познайомився, на вулиці Тебу, й доручив гарному обойщику прикрасити його. Я купив коні. Я пустився у вир насолод, нікчемних і справжніх одночасно. Я грав, вигравав і програвав по черзі величезні суми, але на бенкетах у своїх друзів і жодного разу в гральних домах, до яких я почував святий, давній жах. Потроху я найшов собі друзів. Я заслужив на їхню прихильність чи підчас сварок чи через ту довірливу легкість, коли ми повідомляємо один одному секрети, принижуючи себе в товаристві; але, може, ми також звязуємось один з одним тільки своїми пороками. Я наважився на кілька літературних творів, які заслужили на похвалу. Великі люди сенсаційної літератури, не бачучи в мені небезпечного суперника, хвалили мене, звичайно, не за мої заслуги, а для того, щоб зневажити своїх товаришів. Я став viveur[1], користуючись з яскравого вислову, освяченого
176
- ↑ Це слово важко перекласти. Viveur — одночасно розпутник, картяр і п'яниця.
