— Послухайте, дитино моя, я не зарікаюсь приходити сюди; збережіть для мене мою келію ще на півроку. Коли я не повернуся до п'ятнадцятого листопада, ви будете мені за спадкоємицю. Цей запечатаний рукопис, — сказав я, показуючи їй пакет із паперами, — копія мого великого твору про Волю; ви здасте її до Королівської Бібліотеки. З иншим, що я тут залишаю, ви зробити, що захочете.
Вона кидала на мене погляди, що лягали тягарем мені на серце. Поліна була тут, як живе сумління.
— В мене не буде більше лекцій, — сказала вона, показуючи на п'яно.
Я не відповів.
— Ви будете мені писати?
— Прощайте, Поліно!
Я тихенько пригорнув її до себе, потім залишив на її закоханому чолі, незайманому, як сніг, що не торкнувся ще землі, братерський поцілунок, поцілунок старого. Я не схотів бачити пані Ґоден. Поклав ключ на звичайне місце й поїхав. Кидаючи вулицю Клюні, я почув позад себе легкі жіночі кроки.
— Я вишила вам цей гаманець, ви й від нього відмовитесь? — сказала мені Поліна.
Я ніби помітив при світлі ліхтаря сльози на очах Поліни й зідхнув. Обоє спонукані, може, одною думкою, ми розійшлися так швидко, як ті люди, що хочуть утекти од чуми. Розгублене життя, в якому я був, стало переді мною в вигляді чудної кімнати, де я з шляхетною безтурботністю чекав, коли вернеться Растіньяк. Над каміном були дзиґарі з Венерою, що сиділа на черепасі й тримала в руках напівспалену сигару. Витворна мебля, подарунки кохання, стояла скрізь. Старі панчохи валялись на спокусливому дивані. Комфортна
174
