— Хіба в тебе нема чотирьохсот п'ятидесяти франків?
— Так, але я винний і кравцеві, і господині за помешкання…
— Ти платиш кравцеві! Ти ніколи нічим не будеш, навіть міністром!
— Ну, що ж ми зробимо з двадцятьома луїдорами?
— Ходім грати!
Я здригнув.
— Ах, — продовжував він, зауваживши мою діткливість, — ти хочеш поринути в те, що я називаю марнотратною системою, і боїшся зеленого сукна!
— Послухай, — відповів я йому, — я обіцяв батькові, що ніколи ноги моєї не буде у гральному домі. Крім того, що це обіт святий, я почуваю ще непереможний жах, коли проходжу перед таким кублом; візьми ці сто екю і йди туди сам. Поки ти важитимеш нашим багатством, я справлюсь із своїми ділами й чекатиму тебе.
Ось, мій любий, як я загубив себе. Досить молодому хлопцеві зустріти жінку, що не кохає його або кохає над міру, щоб усе життя зруйнувалось. Щастя заглинає нашу силу, як нещастя чесноту. Повернувшись до готелю Сент-Кентен, я довго дивився на мансарду, де минуло непорочне життя вченого, — життя, яке, може, було б почесне, довге, яке я не мусив би кидати заради життя шагузого, що затягало мене в вир. Поліна застала мене в меланхолійній позі.
— Що таке? Що з вами? — сказала вона.
Я холодно встав і одрахував гроші, що був винуватий її матері, додавши до цього плату за помешкання на півроку вперед. Вона глянула на мене з якимсь страхом.
— Я кидаю вас, дорога Поліно.
— Я вгадала це! — скрикнула вона.
173
