не вбив себе? Я нічого кращого не знайшов, як змарнувати життя на насолоди. Стань розпусним. Твоя жага або й ти сам згинеш тоді. Нестриманість, мій друже, це цариця над усі смерти. Хіба вона не посилає раптової апоплексії? Апоплексія — це постріл із пістоля, тільки він ніколи не дає промаху. Оргії дарують нам усі фізичні насолоди; хіба це не опіюм у дрібницях? Через бенкет ми п'ємо над міру й наражаємось на смертельну небезпеку. Хіба мальвазія з бочки герцога де-Кларанс не краща на смак, ніж мул у Сені? А коли ми шляхетно звалюємось під стіл — хіба це не маленький тимчасовий чад? А коли нас підводить патруль і ми лежимо на холодній постелі арестантської — хіба ми не відчуваємо насолоди моргу мінус… мінус надуті, спухлі, сині, зелені животи, а плюс — свідомість кризи? Ах, — продовжував він, — це довге самогубство зовсім не те, що смерть збанкроченого крамаря. Негоціянти зганьбили нашу річку: вони кидаються в воду, щоб зворушити своїх кредиторів. А я б на твоєму місці вмирав красиво. Коли ти хочеш створити новий жанр смерти, отак змагаючись із життям, то я — твій помічник. Я нудьгую, я — як скажений, бо ельзаска, яку мені запропонували в жінки, має шість пальців на лівій нозі, — не можу ж я жити з жінкою, в якої шість пальців, — ще хто сміятись буде. В неї тільки вісімнадцять тисяч франків ренти, — в неї багатство зменшується, а пальці збільшуються. К бісу!.. Може, в несамовитому житті ми випадково найдемо щастя.
Растіньяк захопив мене. Цей блискучий проєкт був надто привабливий; він викликав дуже багато надій. А барви в ньому були такі поетичні, що поет не міг не захопитись ними.
— А гроші? — сказав я йому.
172
