п'ятдесяти франків було досить, щоб заплатити борги. Отже, я пішов за своїм заробітком і зустрів Растіньяка; на його думку, я змінився і змарнів.
— З якої лікарні ти вийшов? — спитав він.
— Ця жінка мене вбиває, — сказав я. — Я не можу ні зганьбити її, ні забути.
— Краще вбити її; ти перестанеш, може, про неї думати, — засміявшись, скрикнув він.
— Я вже думав про це, — відповів я. — Але хоч часом і освіжаю душу думкою про злочин, зґвалтування, вбивство чи про все разом, проте я нездатний зробити справді цього. Графиня — чудесна потвора: вона прохатиме милосердя, а не всякий же Отелло.
— Вона — як усі ті жінки, яких ми не можемо мати, — сказав Растіньяк, спинивши мене.
— Я божевільний! — скрикнув я. — Я почуваю часом, як несамовитість реве в моєму мозкові. Мої думки — як примари: вони танцюють переді мною, а я не можу їх схопити. Я волію смерть цьому життю. Я сумлінно шукаю найкращий засіб скінчити цю боротьбу. Мова йде вже не про живу Федору, не про Федору з передмістя Сент-Оноре, але про мою Федору, про ту, яка тут, — сказав я, б'ючи себе по чолі. — Що ти думаєш про опіюм?
— Ну, це страшні муки, — відповів Растіньяк.
— А чад?
— Нешляхетно.
— А Сена?
— Сітки й морг дуже брудні.
— Пістоль?
— А якщо не на смерть, ти ж спотвориш себе. Послухай, — додав він, — я, як усі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас у тридцять літ вже двічі чи тричі
171
