— Спасибі за казання, — сказала вона, стримуючись щоб не позіхнути, і показуючи, що хоче одвязатись од мене.
Ця фраза примусила мене замовчати. Я кинув на неї зненависть у погляді і втік. Треба було забути Федору, видужати од свого божевілля, знову поринути в самотню працю або вмерти. Я накинув собі надмірну працю, я хотів закінчити свої твори. Цілих два тижні я не виходив з мансарди, і всі ночі минали в сухій роботі. Не зважаючи на мою мужність і надхнення розпачу, я працював важко й поривчасто. Муза втекла. Я не міг прогнати грайливого й насмішкуватого привиду Федори. Кожна думка народжувала якусь иншу хоробливу думку, якесь бажання, таке жахливе, як муки сумління. Я був — як Тіваїдські пустельники. Я не моливсь, як вони, але жив у пустелі; замість копатись у скелях я рився в своїй душі. Якби треба було, я перев'язав би свої кубла поясом з цвяхами, щоб фізичним болем вгамувати моральний.
Раз увечері Поліна ввійшла до моєї кімнати.
— Ви вбиваєте себе, — сказала вона з благанням у голосі, — ви повинні піти погуляти, одвідати друзів…
— Ах, Поліно, ваше віщування правдиве. Федора мене вбиває, я хочу вмерти. Мені життя не під силу.
— Хіба одна тільки жінка в світі? — посміхаючись, сказала вона. — Чого ви так багато вкладаєте безкінечного страждання в таке коротке життя?
Я, приголомшений, глянув на Поліну. Вона залишила мене самого. Я не помітив, як вона пішла. Не розуміючи слів, я слухав її голос. Незабаром мені довелося односити свій рукопис мемуарів до літературного підрядчика. Я не знаю, як я, захоплений жагою, зміг прожити без грошей, знаю тільки, що тих належних мені чотирьохсот
170
