що це жінка без серця. Я надумав зробити останню спробу. Може, я, оповівши їй про своє життя, про кохання, про жертви, зумію збудити жаль, вирвати сльозу в неї, що ніколи не плакала. Я покладав усі надії на останню спробу, та раптом вуличний гамір оповістив про світанок. Була хвилина, коли я уявив, як Федора прокидається в моїх обіймах. Я міг нишком лягти коло неї, прилинути й обійняти її. Ця думка так жорстоко мучила мене, що, не в силі їй противитись, я втік до салону, не дбаючи про тишу. Та, на щастя, я підійшов до потайних дверей, що виходили на вузькі східці. Як я й думав, ключ був у замку. Я з силою сіпнув двері, сміливо зійшов у двір і, не зважаючи на те, чи дивляться на мене, чи ні, за три плижки опинився на вулиці. Через два дні один автор мусив читати комедію в графині. Я пішов туди, думаючи зостатись останнім, щоб звернутись до неї з чудною прозьбою; я хотів попросити подарувати другий вечір, присвятити його ввесь мені, для инших зачинити двері. Коли я залишивсь сам-на-сам з нею, то мені не вистачило духу. Кожен удар вагала лякав мене. За чверть була північ.
— Якщо я не забалакаю з нею, — казав я собі, — мені доведеться розбити голову об камін.
Я дав собі ще три хвилини. Минули три хвилини, я не розбив черепу об мармур, та серце мені обважніло, як губка в воді.
— Ви надзвичайно ласкаві, — сказала вона.
— Ах, графине, — відповів я, — якби ви мене зрозуміли!
— Що з вами? — продовжувала вона. — Ви бліднете.
— Я не наважусь просити у вас про одну милість.
Вона заохотила мене жестом, і я попросив у неї побачення.
163
