почував невимовну насолоду. Вона глянула в свічадо у поганім настрої й вголос сказала:
— Я була негарна сьогодні… Обличчя в мене марніє жахливо швидко. Мені б, мабуть, слід раніш лягати, одмовитись від такого нерозважливого життя… Де це Жюстіна — глузує, чи що?
Вона подзвонила знову. Покоївка прибігла. Хто зна де вона мешкала. Вона прийшла таємними східцями. Мені хотілось роздивитись її. Моя уява часто обвинувачувала цю високу статурну чорняву невидиму служницю.
— Пані дзвонили?
— Двічі, — відповіда Федора, — чи ти вже недочуваєш?
— Я готувала пані міґдалеве молоко.
Жюстіна стала навколюшки, розвязала високі черевики, розшнурувала графиню, що, недбало розлігшись на пружинному кріслі біля каміну, позіхала, чухаючи голову. Все було звичайне в її рухах, і ніщо не виявляло ні таємничих мук, ні жаги, про яку я думав.
— Жорж закохався, — сказала вона — я його звільню. Він досі ще не прибрав занавісок. Про віщо він думає?
Коли вона це сказала, вся кров прилила мені до серця; та більше не було мови про занавіски.
— Життя надто нікчемне, — подала знову графиня. — Гляди, не подряпай мене, як учора. Диви! бачиш? — сказала вона, показуючи їй маленьке оксамитове коліно. Це сліди од твоїх кігтів.
Коли Жюстіна взяла гребінець, щоб поправити волосся, вона всунула голі ноги в оксамитові пантофлі на лебединому пусі й розпустила свою сукню.
— Заміж вам треба вийти, пані, й діток мати.
— Дітей? Цього ще нема, щоб мене доконати! — скрикнула вона. — Чоловік? Де той мужчина, якому б я… Чи личила мені сьогодні зачіска?
160
