обманила й графиню, що без жалю принесла мене в жертву; щоб розважити друзів, вона виказала всі мої таємниці, претензії, надії.
— В нього є майбутнє, — сказав Растіньяк. — Може, згодом він стане чоловіком і добре помститься: його таланти рівняються, що-найменше, його мужності; тому я вважаю дуже сміливими тих, що на нього нападають: в Рафаєля добра пам'ять…
— Він навіть пише пам'ятки[1], — додала графиня, якій, мабуть, не припала до серця та глибока мовчанка, що запанувала.
— Пам'ятки видуманої графині — відказав Растіньяк. — Щоб їх писати, треба знову таки мати мужність.
— Я думаю, що в нього чимало мужности, — відповіла вона, — він вірний мені.
Мені дуже кортіло раптом з'явитися перед цими насмішниками, як тінь Банко в Макбеті. Я втрачав кохану, зате в мене був друг. Проте кохання навіяло мені один із тих ганебних і хитрих парадоксів, якими воно вміє заколихувати горе.
— Коли мене Федора кохає, — подумав я, — хіба вона не повинна ховати свого почуття під лихословним жартом? Скільки разів серце одкидало брехню вуст!
Нарешті, мій нахабний суперник, залишившись на самоті з графинею, попрощався.
— Як? Уже? — сказала вона йому так ласкаво, що я аж затремтів. — Хіба ви не подаруєте мені ще хвилинки? Чи вам більше нічого сказати мені? Ви не пожертвуєте для мене якоюсь із ваших насолод?
Він пішов.
158
- ↑ Гра слів; по-французькому la memoir має два значіння: пам'ять і мемуари.
