безтурботною ходою гулящої людини, що хоче як-небудь вбити свій час. Коли він зійшов по східцях, що закінчують панель мосту на розі набережної, його увагу притягли книги, розкладені на парапеті; він ледве не став прицінюватись до деяких із них. Він став посміхатися, знову заклав, як філософ, руки в жилетні кешені й пішов безтурботною ходою, в якій почувалась холодна зневага, і раптом він із здивованням почув бряжчання грошей, що задзвеніли справді фантастично на глибині його кешені. Посмішка надії засяла на його обличчі, перейшла з вуст на риси, на чоло, наповнила блиском очі й темні щоки. Ця іскра щастя була, як той вогонь, що біжить по рештках вже спаленого паперу, але обличчя спіткала доля чорного попелу: воно стало знову сумне, коли незнайомий хутко витяг руку з кешені, знайшовши там три великих су.
— Добрий пане, la carita, la carita! Catarina![1] Хоч маленький су на хліб.
Молодий сажотрус з чорним одутлуватим обличчям і коричневим від сажі тілом, одягнений в ганчір'я, протяг руку до цього чоловіка, щоб вирвати в нього останні су.
За два кроки від малого савояра стояв блідий, соромливий, хворобливий, страдницький, одягнений в драний килим старець. Він сказав йому грубим глухим голосом:
— Пане, дайте мені те, що ви хочете; я помолюсь за вас богу…
Але коли молодик глянув на жебрака, він замовк і не просив більше нічого, побачивши, мабуть, на цьому похоронному обличчі слід злиднів ще в'їдливіших, ніж його власні.
14
- ↑ „Милосердя! Милосердя!“ — по-італійському.
