про справжній артистичний твір, вирізблений, як статуя Поліклета. Мені здавалось, що я бачу це чудище, то в вигляді офіцера, що втихомирує норовистого коня; то в вигляді молодої дівчини, що сідає за туалет і доводить до розпачу своїх коханців; то в вигляді коханця, що доводить до розпачу ніжну й скромну діву. Не спромігшись якось инакше розгадати Федору, я їй оповів цю фантастичну історію; та вона не мала нічого спільного з цією поемою про неможливе; вона розважалась цим, як дитина з казки „Тисяча і одна ніч“.
„Щоб противитись коханню чоловіка мого віку, противитись теплу цієї прекрасної душевної пошести, Федора мусить мати якусь таємницю“ — казав я, вертаючись додому. „Може, її, як і леді Делякур, з'їдає пістряк. В неї ж життя, без сумніву, штучне“.
Мені аж холодно стало, коли я це подумав. Потім я склав найчудніший і разом з тим найрозумніший проєкт, про який жоден закоханий і не мріяв ніколи. Щоб узнати цю жінку фізично; я вивчав її розумом, а щоб узнати, нарешті, її цілком, я поклав собі провести ніч біля неї, в її кімнаті, і все це зробити так, щоб вона нічого й не знала. Ось як я зробив те, що спалювало мені душу, як бажання помсти серце корсиканського ченця. В дні прийому Федора збирала таку силу гостей, що швейцар не знав точно, чи всі ті вийшли, що ввійшли. Щоб без скандалу зостатись у домі, я нетерпляче чекав найближчого четверга в графині. Вбираючися, я поклав замість кинджалу в кешеню мого жилета маленький англійський складаний ножик. Якби й знайшли при мені цей літературний інструмент, то нічого б не запідозріли, а проте, я, не знаючи, куди мене заведе мій романтичний задум, хотів бути із зброєю.
155
