мемуарів, я не смів випрошувати милостині в Фіно, а Растіньяк, моє провидіння, кудись поїхав. Постійні злидні — прокльон на все життя. Раз ми вийшли з театру Буффон під жахливий дощ. Федора звеліла покликати карету, я ж не міг ухилитись од такого парадного обов'язку: вона не зважала ні на мої пробачення, ні на мою любов до дощу, ні на бажання піти грати. Ні з зніяковіння, ні із сумно жартівливих слів вона не догадувалась, що в мене нестатки. Мені очі червоніли од крови, та хіба вона розуміла погляд! Життя юнаків залежить од чудних примх. Кожне повертання колеса будило думки, що спалювали мені серце; я пробував одірвати дошку з помосту в кареті, надіючись вислизнути на брук; але, натрапивши на непереможні перешкоди, я почав конвульсивно сміятися й занімів у похмурому спокої, як та людина на ланцюгу. Коли приїхав додому, Поліна з перших слів, які я белькотів, перервала мене:
— Якщо у вас нема дрібних…
Ах! Музика Россіні була ніщо перед цими словами. Але вернімось до театру Фюнамбюль. Щоб мати на що водити туди графиню, я задумав оддати під заклад золоту оправу материного портрета. Хоч ломбард мені завжди уявлявся, як дорога на каторгу, проте було краще самому понести туди навіть своє ліжко, ніж просити милостині. Погляд людини, в якої ви просите гроші, завдає вам великого болю. Деякі позички коштують нам чести; одмови з дружніх уст однимають останню ілюзію. Поліна ще працювала, а її мати лягла спати. Нишком кинувши погляд на постіль, що її занавіски були трохи підійняті, я думав, коли помітив у присмерках на подушці спокійний жовтий профіль пані Ґоден, що вона міцно спить.
151
