найзвичайнішу з наших потреб раніш, ніж перерізати собі горло, і що академик Оже, ідучи на смерть, шукав своєї табакерки, щоб понюхати тютюну. Він розбирав ці дивацтва, притулившись до поручнів мосту, і впіймав себе на тому, що дбайливо струшував пил з рукава, який замазав трохи носій, що йшов із торжища. Дійшовши до найвищого місця мостової арки, він похмуро подивився на воду:
— Погана погода, щоб топитись, — сказала йому, сміючись, одягнена в ганчір'я баба. — Яка вона брудна і холодна, ця Сена!..
Він відповів наївною посмішкою, що виявляла несамовиту мужність; але раптом він затремтів, побачивши здалеку, на краю Тюїльрі, барак з вивіскою нагорі, де було накреслено словами, завбільшки в фут, написа: „Допомога втопленим“. Пан Даше з'явився йому озброєний філантропією, — це ж він будить і примушує гребти воду добродійними веслами, що розбивають голови втоплених, коли вони, на нещастя, покажуться з води; він побачив, як пан Даше збирає цікавих, гукає лікаря, готує обкурювання, він прочитав некрологи журналістів, написані між радощами бенкету й посмішками танцюристки; він почув, як дзвенять екю, що їх одлічує префект поліції човнярам за його голову.
Мертвий він коштував п'ятдесят франків, а живий він був тільки талановита людина, без заступників, без друзів, без матраца, без барабанної реклами — справжній суспільний нуль, безкорисний для держави, що про нього ніяк не дбала. Смерть серед білого дня здалась йому огидливою, — він вирішив померти вночі, щоб віддати свій невпізнаний труп тому суспільству, що не визнавало величности його життя. Проте він пішов далі і попрямував до набережної Вольтера
13
