чар трудолюбному зорінню в цьому затишному кутку. Постійна і весела праця свідчили про релігійну, повну високого почуття, опору. Непомітна гармонія існувала тут поміж речами і людьми. У Федори розкоші були сухі, вони збуджували в мене погані думки; тимчасом як ці смиренні злидні і гарна вдача освіжали мені душу. Може, я був пригнічений, зневажений перед розкошами, але біля цих двох жінок, серед темної залі, де спрощене життя немов би знайшло притулок у схвильованого серця, я, знайшовши місце, де можу виявити свій захист — а з цього чоловік гордиться, — замирявся сам із собою. Коли я став біля Поліни, вона кинула мені майже матерній погляд і скрикнула, хутко ставлячи тремтливими руками лямпу:
— Господи, які ви бліді! Ах, він увесь мокрий! Мама вас висушить… Пане Рафаелю, — сказала вона після короткої павзи, — молоко для вас ласощі, а в нас були ввечері вершки, хочете ось покуштувати.
Вона плигнула, як кішечка, до порцелянового глечика і піднесла мені його так швидко, поставила мені під носом таким любим рухом, що я завагався.
— Ви відмовите мені, — сказала вона, змінивши голос.
Ми розуміли наші гордощі: Поліна немов би мучилась через свої злидні й докоряла мені за чванливість. Я був зворушений. Хоч ці вершки й були, може, їм сніданням на другий ранок, проте, я їх узяв. Сердечна дівчина намагалася приховати свою радість, та її виявляли очі.
— Я мав на це потребу, — сказав я їй, сідаючи (стурбований вираз промайнув на мойому чолі), — чи пам'ятаєте ви, Поліно, той уривок Босюе про бога, який нагороджує за склянку води пишніше, ніж за перемогу.
— Так, — відповіла вона.
133
