було холодно. Взятися за перемогу Федори взимку, холодної доби, коли я не мав і тридцяти франків, коли ходити було так далеко! Тільки бідний молодик один може знати, чого коштує жага в екіпажах, рукавичках, фраках, чистій білизні то-що. А коли кохання залишається дуже довго платонічним, воно стає невигідним. Правда, бувають Лозени серед учнів школи Права, що не мають можливости підійти до пристрасти, яка мешкає над бельетажем. І якби я зміг змагатись, — я, кволий, крихкий, просто одягнений, блідий і виснажений, як той художник, що відпочиває після творчости, — з тими гарно зафразованими молодиками, красунями в краватках, що доводять до розпачу всю Кроацію[1], що всі багаті, зухвалі, озброєні Тільбюрі.
— А, біс! Федора або смерть! — закричав я, повертаючи з мосту. — Федора — це ж щастя!
Чудесний готичний будуар і салон в стилі Луї XIV пролинули перед моїми очима, я знову побачив графиню в білій сукні з широкими любими рукавами, принадною ходою й спокусливим станом. Коли я прийшов до своєї мансарди, голої, холодної, так погано вбраної, як перук натураліста, мене ще оточували образи Федориних розкошів. З цього контрасту був поганий порадник, — в такий спосіб, мабуть, і злочин народжується. Я, тремтячи, як несамовитий, прокляв тоді пристойні, чесні злидні, творчу мансарду, де народилось стільки думок. Я питався в бога, в диявола, в суспільного ладу, в свого батька і цілого світу, чим я завинив своїй долі, своєму нещастю; розкидаючи грім чудними прокльонами, я ліг зовсім голодний, але твердо поклав собі спокусити Федору. Це жіноче серце було, як останній
120
- ↑ Гра слів.
