запорошеному снігом, в запашну, освітлену, вбрану розписаним шовком, кімнату і знайти там жінку, що також струшує сніг, — бо як инакше назвати ці покриви із хтивого серпанку, крізь який жінка невиразно обмальовується, як ангела в хмарах, що з них він ось-ось зійде? Потім мені потрібне ще спокійне життя й смілива небезпека. Отже, я хочу бачити таємничу, блискучу серед людей, жінку, — вона чеснотна, її шанують, вбрання її — мереживо, на ній блищать діяманти, її наказів слухається все місто, вона так високо піднесена й така статечна, що ніхто не посміє просити кохання. Серед свого почоту вона мені крадькома кидає погляд, один погляд, але він виявляє всю цю штучність, але він жертвує для мене усім світом і всіма чоловіками. Звичайно, я сам собі безліч разів здавався чудним, що люблю кілька ліктів блондів, оксамиту, тонкого батисту, фокуси парикмахера, свічки, карети, титул, розмальовані склярами чи зфабриковані золотарем, геральдичні корони, що люблю штучне й найменше жіноче в жінці; я глузував з себе, умовляв себе. Та все дарма! Аристократична жінка, тонка її посмішка, витворність її манір, повага до самої себе мене зачаровують: коли вона становить бар'єр між собою й цілим світом, вона збільшує потяг до щастя, а воно становить вже половину кохання. Збуджуючи в усіх заздрощі, моє щастя здається мені принаднішим. Не роблячи нічого того, що инші жінки, не ступаючи й не живучи так, як вони, огорнувшись мантією, якої ті не мають, вдихаючи пахощі, властиві тільки їй, моя кохана здається мені з цього більше моєю. Що далі вона йде од землі, навіть у тому, що в коханні є земного, то прекрасніша вона в моїх очах. У Франції, на моє щастя, вже нема двадцять років королеви, а то я б закохався в королеву. Жінка мусить
108
