Раптом я здригнув і, щоб віддячити за турботи, що ними так щедро оточували мене ці дві жінки, я запропонував виховувати Поліну. Та щирість, з якою обидві жінки прийняли мою пропозицію, рівнялась наївності, що її продиктувала. Отак у мене й з'явились години відпочинку. Дівчатко мало найщасливіші здібності: йому вчення давалось так легко, що воно незабаром стало краще за мене грати на п'яно. Звикнувши думати вголос біля мене, воно виявляло тисячу любих скарбів в серці, шо одкривались назустріч життю, як чашечка квітки, поволі розгорнена сонцем; вона слухала мене з побожною насолодою, спинивши на мені чорні оксамитові очі, які немов посміхались; вона повторювала свої лекції ніжним ласкавим тоном, по-дитячому раділа, коли я хвалив її. Її мати що-дня дужче турбувалась, бо треба було захистити від небезпеки молоду дівчину, що, зростаючи, справджувала всі надії чарівного дитинства. Вона з задоволенням бачила, як донька запирається на цілий день учитися. Через те, що моє п'яно було єдине, на якому можна було грати, вона робила вправи, коли мене не було вдома. Коли я приходив, то заставав Поліну у себе, скромно одягнену, — та гнучка талія і форми при найменшому русі вирисовувались під грубою тканиною. Вона, як герої казки „Осляча шкура“, показувала крихітну ніжку в жахливих черевиках. Але цих любих скарбів, цього багатства молодої дівчини, цих розкошів краси немов не існувало для мене. Я наказав сам собі бачити в Поліні тільки сестру, я й думки не припускав обдурити довіру її матери, мене захоплювала ця чарівна дівчина, як картина, як портрет померлої коханої; словом, це була моя дитина, моя статуя. Як новий Пігмальйон, я хотів зробити з живої, розкішної, незайманої, чутливої
106
