до вітальні, але, коли розчинила двері до туалетної кімнати, мимоволі голосно скрикнула: пальці лорда Гренвіля защемилися в щілині й були розчавлені.
— Ну, що там тобі? — спитав чоловік.
— Нічого, нічого, — відповіла вона. — Я вколола пальця шпилькою.
Раптом двері між кімнатами розчинилися. Маркіза думала, що чоловік прийшов, турбуючись про неї, і кляла цю байдужу дбайливість. Вона ледве встигла замкнути двері до туалетні, так що лорд Гренвіль знову своєї руки не визволив. Генерал справді з'явився, але маркіза помилилась, — він прийшов з власної потреби.
— Чи не можеш дати мені фуляра? Мерзота Шарль не поклав мені ані однісінької хустки на голову. Першими днями нашого шлюбу ти так пильно дбала про мої вигоди, аж набридала мені. Ох! медовий місяць недовго тривав ні для мене, ні для моїх краваток. Тепер мене покинуто на чужі руки слуг, що всі з мене глузують.
— Ось фуляр, візьміть. Ви не заходили до вітальні?
— Ні.
— Може ще застали б там лорда Гренвіля.
— Він у Парижі?
— Очевидно.
— О, зараз піду… цей добрий лікар…
— Та він, мабуть, уже пішов, — скрикнула Жюлі.
Цю мить маркіз стояв посеред жінчиної кімнати й пов'язувався фуляром, задоволено поглядаючи в люстро.
— Не знаю, де наші слуги, — сказав він, — я вже тричі дзвонив Шарлеві, а він не приходить. Та й у вас нема покоївки. Подзвоніть їй, я хочу на цю ніч мати ще одну ковдру.
— Поліна пішла, — сухо відповіла маркіза.
— Опівночі? — спитав генерал.
— Я дозволила їй піти до опери.
— Дивна річ, — мовив чоловік, роздягаючись собі, — я ніби бачив її на сходах.
— То вона, певне, вже вернулася, — сказала маркіза, вдаючи нетерпіння.
96
