старий гарнізонний серцеїд, витлумачивши собі на користь дружинину журбу, примусив її ввечері поговорити з ним так твердо, аж він вжахнувся.
— Друже, — сказала вона йому, — через вас я вже трохи не померла, ви це знаєте. Якби я була ще молодою, недосвідченою дівчиною, то могла б знову зректися свого життя; алеж я мати, я мушу виховати дочку й маю перед нею не менший обов'язок, як і перед вами. Скорімося ж нещастю, яке обох нас однаково гнітить. Нарікати вам не випадає. Хіба ви не зуміли знайти собі втіху, яку мені забороняє шукати мій обов'язок, наша спільна честь, ба більше — навіть сама моя вдача? Чекайте, — додала вона, — ви необачно забули в шухляді три листи від пані де-Серізі; ось вони. Моя мовчанка доводить вам, що в мені ви маєте дружину, яка ставиться до вас вибачливо й не вимагає від вас жертов, на які її саму засудили закони; але я багато думала, тож і знаю, що наші ролі неоднакові, і що на нещастя рокована сама тільки жінка. Моя чеснота грунтується на міцних і визначених принципах. Я зумію жити бездоганно, алеж дайте мені жити.
Маркіза, приголомшеного логікою, яку жінки вміють вивчати в світлі кохання, перемогла ця гідність, цілком природна в жінок під час таких криз. Інстинктивна відраза, яку Жюлі виявила до всього, що ображало її кохання й голос її серця, це одне з найкращих почуттів у жінки й походить воно, мабуть, з природної чесноти, яку не затамують ні закони, ні культура. Але хто зважиться ганити жінок? Коли вони примушують мовчати те виключне почуття, яке не дозволяє їм належати двом чоловікам, то чи не робляться вони священиками без віри? Якщо суворі люди картатимуть Жюлі за угоду, складену між обов'язком та коханням, то пристрасні душі поставлять їй це за злочин. Цей загальний осуд свідчить або про лихо, що чекає порушників закону, або про сумну недосконалість підвалин, що на них спирається европейське суспільство.
Минуло два роки, протягом яких пан і пані д'Еглемон жили життям світських людей: ходили нарізно й по салонах
89
