магаючись заховати свої муки; добрі й лихі думки завжди були в них ті самі, і в інтимних радощах вони розуміли одне одного не гірше, як і в найтаємніших болях.
— Я не мушу нарікати, в нещасті свого життя я сама винна, — додала вона, звівши до неба повні сліз очі.
— Мілорде! — гукнув генерал із свого місця, махнувши рукою. — Отут ми з вами вперше здибалися. Ви, мабуть, не пригадуєте? Он там, унизу, біля тополів.
Англієць відповів, кивнувши різко головою.
— Я мушу вмерти молодою й нещасною, — відповіла Жюлі. — Так, не думайте, що я житиму. Журба моя буде смертельна, як і страшна хвороба, з якої ви мене вилікували. Я не почуваю себе винуватою. Ні, моє почуття до вас непереможне, вічне, але воно само зародилось, а я хочу лишитись чесною. Проте буду вірна і своєму подружньому сумлінню, і своїм материнським обов'язкам, і покликаннню мого серця. Слухайте, — сказала вона зміненим голосом, — я вже не належатиму тій людині ніколи!
І страшним через його огиду й щирість рухом Жюлі показала на свого чоловіка. — Світські закони, — вела вона, — вимагають, щоб я дала йому щасливе життя, цьому я скоряюсь; буду йому за служницю, моя відданість не матиме меж, але з цього дня я — вдова. Не хочу бути повією ні перед собою, ні перед людьми; та коли ніколи не буду д'Еглемоновою, то не буду й нічиєю. Крім того, що ви примусили мене сказати, ви нічого від мене не почуєте. Отак я сама собі присудила, — сказала вона, глянувши на Артура гордовито. — І присудила незламно, мілорде. Тепер скажу вам, що коли ви піддастеся якійсь злочинній думці, вдова пана д'Еглемона піде в манастир до Італії або Еспанії. Лихові схотілося, щоб ми заговорили про нашу любов. Може й неминуче було нам освідчитись, але хай же це востаннє забилися так міцно наші серця. Завтра ви скажете, що одержали листа, який кличе вас до Англії, і ми розлучимось навіки.
Проте, виснажена цим зусиллям, Жюлі відчула, що коліна їй підгинаються, смертельний холод охопив її, і з суто жіночої обачності вона сіла, щоб не впасти Артурові в обійми.
86
