природи наші почуття очищаються. Пристрасть тут ніби втрачає свій пал, зате поглиблюється. Мабуть, краєвид просторого Луарського водозбору й високість гарного пагорку, де сиділи двоє закоханих, навіяли їм ніжний спокій, в якому вони дізнали зараз щастя, що його дає відчуття глибини пристрасті, захованої під незначущими зовні словами. Ту хвилину, як Жюлі докінчила речення, що так глибоко схвилювало лорда Гренвіля, пестливий вітрець захитав верховіття дерев, дихнув у повітря свіжиною води, сонце закрилося хмарками, і під серпанком м'яких тіней виступила вся краса цієї чудової природи. Жюлі відвернула голову, щоб молодий лорд не побачив сліз, які їй удалося стримати й висушити, бо зворушення Артурове зразу ж їй передалося. Вона не зважувалась звести на нього очі, боячись, щоб він не прочитав надто багато радості в її погляді. Її жіночий інстинкт підказував їй, що в цю небезпечну годину вона повинна поховати своє кохання в глибині серця. Проте мовчанка була не менш страшна, ніж розмова; помітивши, що лорд Гренвіль не в силі вимовити й слова, Жюлі сказала тихо:
— Ви зворушені тим, що я вам сказала, мілорде. Може бути, в такої доброї і ніжної душі, як ваша, цим гарячим звіренням виявляється зречення від хибної думки. Ви вважали мене за невдячну, бо під час нашої подорожі, що незабаром щасливо закінчиться, бачили мене холодною і стриманою, глузливою і нечулою. Я не варта була б ваших турбот, коли б не вміла їх оцінити. Мілорде, я нічого не забула. Ах, і не забуду нічого — ні дбайливості, з якою ви пильнували мене, як мати дитину, а надто благородної довіри наших братерських розмов і делікатності вашого поводження — проти цих чарів ми всі беззбройні. Мілорде, я не спроможна віддячити вам…
За цим словом Жюлі швидко відійшла, і лорд Гренвіль не зробив жодного руху, щоб спинити її; маркіза вийшла трохи віддалік на скелю і стала там нерухомо; почуття кожного з них були таємницею для другого; мабуть вони мовчки плакали; спів пташок, такий веселий, сповнений такого ніжного виразу на заході сонця, ще збільшував
84
