особистість Бальзака, в якому літературному оточенні з'являються перші пагінці великого дерева майбутньої «Людської комедії»?
Юнацькі роки Оноре Бальзака припадають на добу реставрації Бурбонів, добу розвитку промислової революції, хоч і загальмованої політичною реакцією. Ідеологи останньої, Шатобріан, Бональд, Ксав'є де-Местр, виступають проти прогресу промисловості, позитивного знання, народжуваної «позитивної філософії», що її оформлення подасть 1830 р. Огюст Конт у своїй «Системі позитивної філософії». — «Політично я прихильник Боссює та Бональда», писав у 30-х роках Бальзак у листі до графині Ганської, того Бональда, що виступає, в своїм трактаті «Вчення про владу», як фанатичний апологет ідеї абсолютної монархії. Політично, зважмо на це, зазначає Бальзак.
З політичного боку Бальзак був легітиміст, пише Ф. Енгельс, алеж «сатира його ніколи не була гострішою, іронія гіркішою, як тоді, коли він змушує діяти аристократів, чоловіків і жінок, яким глибоко симпатизує», а відомий сучасний «бальзакіст» Бельсор[1] погоджується з Вейо, що казав: «Бальзак боронив трон у такий спосіб, що вороги трону й релігії могли йому аплодувати».
В. Гюго у своїй промові над труною Бальзака залічував автора «Людської комедії» до «міцної раси письменників-революціонерів».
Політичні реакційні погляди Бальзака 30–40-х років, маючи іноді парадоксальне формулювання, виявляли, як побачимо, процес поправіння широких мас французької буржуазії в міру розвитку капіталізму й пов'язаного з ним загострення соціальних суперечностей, класової боротьби; а втім велика заслуга Бальзакового реалізму полягає, як зауважив Ф. Енгельс, у проникливому розумінні суті історичного процесу, що його «загрозливий рух» відтворюється в «Людській комедії». Динаміка доби розквіту капіталізму обурювала й захоплювала Бальзака. Письменник, що вустами своїх Гобсека й Вотрена з гіркою іронією констатує єдину силу, єдину владу, єдиного бога сучасного суспільства — золота, сам, у персональнім своїм житті, аж до кінця його мріятиме про збагачення, про мільйони, плекатиме утопійні іноді, іноді теоретично здійсненні комерційні проекти. Письменник, що політично визнає себе близьким до Бональда, ворога індустріального прогресу, створює образ винахідника-друкаря Давіда Сешара («Пропащі мрії»), з великим захопленням у цім образі втілює свої власні аналогічні науково-технічні мрії, протиставивши Сешарові паразитарну постать зубожілого піваристократа Люсьєна Шардона, немилосердно викриває його творче безсилля, неспроможність глибоко, серйозно працювати в ролі поета, літератора. Та й нелегка це річ, знає Бальзак, у капіталістичному суспільстві. «Знаєте, як пробивають собі тут дорогу?» — запитує в Растіньяка Вотрен і сам відповідає: «Блискучим генієм або спритною підлотою»[2].
