стримане почуття, яке дозволяло їм завжди додержувати етикету й благородства в поводженні, що їх нові звичаї відкинули геть зовсім несправедливо. Вдова обняла молоду жінку, поцілувала її в чоло з тою ніжністю і ласкою, які в цих жінок походять часто від виховання та звичаїв, а не з поривів їхнього серця; допомагаючи небозі лягти в ліжко, вона тішила її любими словами, віщувала їй щасливе майбутнє, колисала її надіями на кохання, немов то була її дочка, дорога дочка, якої сподіванки й печалі зробилися її власними печалями й сподіванками; вона почувала себе молодою і в небозі бачила саму себе недосвідченою і вродливою. Графиня заснула, радіючи, що зустріла подругу, матір, якій зможе тепер усе казати. Другого ранку, коли тітка з небогою цілувалися з тою глибокою сердечністю й тим виразом обопільного розуміння, які свідчать про поступ у почутті й про досконаліше єднання двох душ, вони почули кінський тупіт, разом повернули голови й побачили молодого англійця, що проїздив своїм звичаєм повільно. Здавалось, він добре вивчив життя двох самотніх жінок, бо завжди потрапляв на час їхнього сніданку або обіду. Кінь його стишував ходу без ніякого загаду від хазяїна, і поки він проходив між двома вікнами їдальні, Артур кидав у кімнату сумовитим поглядом, який графиня здебільшого лишала зовсім поза увагою. Але маркіза, звикнувши до жалюгідної і дріб'язкової цікавості, якою прикрашають провінціальне життя і від якої важко застерегтися навіть небуденним людям, розважалася тим боязким і поважним коханням, яке так мовчазно виявляв англієць. Ці періодичні погляди зробилися для неї ніби звичкою, і вона щодня сповіщала про появу англійця новими жартами. Сідаючи до столу, жінки разом глянули на острів'янина. Очі Жюлі й Артура зустрілись цього разу з таким виразним почуттям, що молода жінка почервоніла. Ту ж мить англієць стиснув коня й поскакав галопом.
— Але що робити, пані? — сказала Жюлі тітці. — Людям, що бачать, як проїздить цей англієць, мусить бути ясно, що я…
— Так, — відповіла тітка, уриваючи її.
63
