цього, здавалось, чекала, і коли їхні пальці стиснулись, обидві жінки зрозуміли одна одну до кінця.
— Бідна сирітка! — промовила тітка.
Для Жюлі ці слова були останнім променем світла. Вона знову немов почула пророчий батьків голос.
— Які гарячі у вас руки! Вони у вас завжди такі? — спитала стара жінка.
— Тільки сім чи вісім день, як у мене пройшла пропасниця, — відповіла Жюлі.
— У вас була пропасниця, а ви крилися від мене?
— Вона в мене вже рік, — сказала Жюлі з якоюсь чеснотливою тугою.
— Отже, моє ангелятко, — обізвалась тітка, — шлюб досі був для вас тільки довгою недугою?
Молода жінка не зважилась відповісти, але потвердила це рухом, що викривав усі її муки.
— То ви нещасна?
— О, ні, тітусю, Віктор мене любить до безтями, і я його теж, він такий добрий.
— Так, ви його любите, алеж уникаєте його, правда?
— Так… іноді… він приходить до мене надто часто.
— І насамоті вас часто непокоїть страх, що ось він раптом прийде?
— Ах, так, тітусю! Але я дуже його люблю, запевняю вас!
— І ви дорікаєте нишком самій собі, що не вмієте чи не можете поділяти з ним насолоди? І вам здається іноді, що законне кохання важче терпіти, ніж якусь злочинну пристрасть?
— Так, так, — сказала вона, плачучи. — Ви зрозуміли все те, що було загадкою для мене. Всі почуття в мені захололи, в мене немає думок, мені важко жити. Душу мені гнітить невимовний страх, від якого холонуть мої чуття і сама я кам'янію. В мене немає голосу, щоб скаржитись, і слів, щоб висловити своє лихо. Я мучусь і соромлюсь своєї муки, коли бачу, що Віктор щасливий від того, що мене вбиває.
— Дитячість і дурниці все це! — скрикнула тітка, і її всохле обличчя раптом ожило від веселої усмішки, де світились радості її молодих років.
61
