чароване серце, молоду жінку, якій вистачало досвіду одного дня, одної, може, ночі, щоб оцінити нікчемність Віктора.
— Коли вона його розпізнала, всьому кінець, — подумала вона; — мій небіж незабаром зазнає шлюбних прикростей.
Тоді вона вирішила навернути Жюлі до монархічних доктрин доби Луі XV, але через кілька годин дізналась чи то збагнула ту досить звичайну для світу[1] ситуацію, в якій була причина графининого смутку. Жюлі зненацька замислилась і пішла до своєї кімнати раніш, ніж звичайно. Коли покоївка роздягла її й лишила її вже спати, вона не лягла, а сіла коло вогню на жовтій оксамитовій канапці старовинної моди, однаково зручній для сумних і для веселих; вона плакала, зідхала, думала; потім присунула маленького столика, добула паперу й почала писати. Години минали швидко, щирість, з якою Жюлі писала листа, їй дорого, здавалось, коштувала, кожне речення викликало довгі міркування; раптом молода жінка заридала й кинула писати. Ту хвилину годинник продзвонив другу годину. Важка, як у вмирущої, голова схилилась їй на груди; потім, коли прокинулась, Жюлі побачила тітку, що раптом стала перед нею, немов зійшла з шпалерів, якими оббиті були стіни.
— Що це вам, серденько? — спитала тітка. — Чого не спите так пізно, а головне, чого плакати насамоті у ваші роки?
Вона без зайвих церемоній сіла біля небоги й пильно подивилась на початий лист.
— Чоловікові пишете?
— Хіба я знаю, де він? — обізвалась графиня.
Тітка взяла листа й прочитала. Певне й збиралася це зробити, бо принесла з собою окуляри. Простодушна жінка дозволила взяти листа без ніякого протесту. Енергії їй забракло не від браку ображеної гідності й не від почуття прихованої провини, — ні, тітка застала її в один з тих критичних моментів, коли душа не має ніякої сили, коли
58
- ↑ У даному разі, як і часто в тексті перекладу, слово це вжито відповідно до французького «monde» у значенні великопанського товариства.
