на вулицю; Жюлі знову замислилась. Повз них проїхав хтось верхи на коні.
— Ось одна з ваших жертов, — сказала стара.
Пані д'Еглемон глянула на тітку здивовано й навіть тривожно.
— Це молодий англійський дворянин, шановний Артур Ормонд, син лорда Гренвіля. Його історія дуже цікава. Він приїхав у Монпельє 1802 року, сподіваючись, що повітря цього краю, куди його послали лікарі, вилікує грудну хворобу, від якої він помирав. Бонапарт заарештував його, як і всіх його земляків, під час війни, бож ця потвора не може обійтись без війни. Для розваги молодий англієць взявся вивчати свою хворобу, яку вважали за смертельну. Помалу він зацікавився анатомією, медициною, захопився цим, сказати б, мистецтвом, що дуже незвичайно для значної людини; а втім займався ж Регент хемією! Словом, пан Артур зробив успіх, що здивував навіть професорів у Монпельє; наука стала йому за розраду в полоні, і разом з тим він цілком вилікував себе. Кажуть, він два роки не розмовляв, дихав не часто, лежав у хліві, пив молоко з корови, привезеної з Швейцарії, а їв саму хріницю. Приїхавши в Тур, він ні в кого не був, бо гордий, як павич; але ви, певне, перемогли його, бо вже ж не ради мене він двічі на день проїздить під нашими вікнами, відколи ви тут… Безперечно, він вас любить.
Ці останні слова, мов чари, розбудили графиню. В неї вихопився жест і посмішка, що здивували маркізу. Замість виявити те інстинктивне задоволення, яке почуває навіть найсуворіша жінка, коли дізнається, що когось зробила нещасним, погляд у Жюлі був тьмяний і холодний. Обличчя її виявляло огиду, аж ніби жах. То не була неласка, яку закохана жінка почуває до цілого світу заради одного-єдиного, — тоді вона вміє сміятись і жартувати; ні — тої хвилини Жюлі скидалася на людину, на яку яскраві спогади про небезпеку знову нагонять смуток. Тітка, що вже цілком пересвідчилась, що Жюлі не любить її небожа, була тепер приголомшена, коли побачила, що вона й нікого не любить. Вона затремтіла, пізнавши в Жюлі роз-
57
