сказавши їй поважно, що не може приділити їй більше часу, ніж треба, щоб перепрягти на пошті коней. Тому троє родичів мерщій увійшли до вітальні, і полковник ледве встиг розказати тітці про політичні та військові зміни, які змусили його просити в неї притулку для молодої дружини. Під час цього оповідання тітка поглядала то на небожа, що говорив без перерви, то на небогу, сум і блідість якої, здавалось їй, були викликані цією змушеною розлукою. Вона немов думала сама собі: «Хе, хе, та ці молодята любляться!»
Цю хвилину на старому мовчазному подвір'ї, де брук поріс травою, почулось ляскання батога. Віктор знову поцілував маркізу й вийшов з дому.
— Прощай, моя люба, — сказав він, цілуючи дружину, що вийшла за ним до коляси.
— О, Вікторе, дозволь мені поїхати з тобою ще далі, — сказала вона ніжно, — мені не хочеться покидати тебе…
— Що ти собі думаєш?
— Добре, — сказала Жюлі, — прощай, якщо ти хочеш.
Коляса зникла.
— Так ви дуже любите мого бідного Віктора? — спитала маркіза в небоги, глянувши на неї тим досвідченим оком, яким старі жінки дивляться на молодих.
— Ох, пані, — відповіла Жюлі, — хіба ж не любиш чоловіка, коли віддаєшся за нього!
Ця остання фраза була підкреслена наівним тоном, що виявляє заразом чисте серце й глибокі таємниці. Тож для жінки, що була другом Дюкло[1] й маршала де-Рішельє[2], дуже важко було лишити поза увагою секрет молодого подружжя. Ту мить тітка з небогою стояли на воротах, дивлячись услід від'їжджаючій колясі. Очі графині не виявляли кохання, як розуміла його маркіза. Стара була провансалка[3] і колись мала палкі почуття.
— Отже ви піймалися в тенета мого шибеника-небожа? — спитала вона в небоги.
54
