свою дочку бліду, з червоними очима, з розкуйовдженою зачіскою, в руках вона тримала намоклу від сліз хусточку й дивилася на розкидані на паркеті шматки розірваного полотна та рештки позолоченої рами, поламаної на шматки. Огюстіна, майже непритомна від туги, показала на ці рештки розпачливим рухом.
— Нема що казати, велика втрата! — скрикнула стара керівниця «Пустуна-кота»! — Правда, він був похожий, але я дізналася, що на бульварі живе художник, який робить чудові портрети за п'ятдесят екю.
— Ах, мамо…
— Бідненька ти моя, маєш рацію! — відповіла пані Гійом, не розуміючи виразу того погляду, яким глянула на неї її дочка. — Атож, дитино моя, ніхто не любить так, як мати. Я про все здогадуюсь, моя ясочко, але звір мені своє горе, я тебе розраджу. Чи не казала я тобі, що то божевільний? Твоя покоївка розповідала мені гарні речі… Це ж справжній недолюдок…
Огюстіна приклала пальця до блідих уст, ніби просила в матері хвилини мовчання. Протягом цієї жахливої ночі нещастя примусило її знайти терплячу покірність, що в матерей і закоханих жінок перевищую своїми наслідками людську енергію і відкриваю у їхніх серцях деякі струни, яких не дано чоловікові.
Напис, вигравуваний на пам'ятнику Монмартрського кладовища, зазначає, що пані де-Соммерв'є померла двадцяти семи років. В простих рядках цієї епітафії друг цього боязкого створіння бачить останню сцену цієї драми. Щороку врочистого дня другого листопада він ніколи не проходить повз цей молодий мармур, не спитавши сам себе чи не сильніші за Огюстіну жінки потрібні для могутніх обіймів генія.
— Мабуть, непомітні й скромні квіти, що розпустились у долинах, помирають, — думав він, — коли їх перенесено надто близько до неба, в ті сфери, де народжуються бурі і палить сонце.
1820.
