По хвилині мовчанки, кокетка, взявши гарні Огюстінині руки в свої руки, що відзначались рідким характером шляхетної краси і могутності, сказала їй ласкавим і ніжним голосом:
— Перше, раджу вам так не плакати, бо сльози збриджують. Треба поборювати горе, від якого людина робиться хворою, бо кохання не довго залишається на скорботному ліжку. Смуток надає спершу певної грації, що подобається, але він здовжує риси і в'ялить найчарівніше обличчя. Потім, наші тирани люблять, щоб їх рабині були завжди веселі.
— Ох, пані, не від мене залежить не почувати. Як можна не почувати тисячу смертей, коли бачиш тьмяне, безбарвне, байдуже обличчя, що раніш сяяло любов'ю і радістю! Я не вмію керувати своїм серцем.
— Тим гірше, люба красуне, але мені здається, я вже знаю всю вашу історію. Передусім зрозумійте добре, що коли ваш чоловік вам невірний, то не я його співучасниця. Якщо я хотіла мати його в своєму салоні, то це через самолюбство, я це визнаю: він був відомий і ніде не бував. Я вже надто люблю вас, щоб розказувати про всі безумства, які він робив для мене. Скажу лише про одно, бо воно, може, дасть вам змогу вернути його собі й покарати за сміливість, яку він виявляв до мене. Він, кінець-кінцем, скомпромітує мене. Я надто добре знаю людей, моя люба, щоб віддати себе до рук занадто видатній людині. Знайте, що їм можна дозволити залицятися, але одружуватися з ними — це помилка. Ми, жінки, мусимо поклонятися геніальним чоловікам, тішитися ними, але жити з ними — ніколи. Фі, це однаково, що піти дивитися машини в Опері, замість лишитися в ложі й тішитися з блискучих ілюзій. Але у вас, моє серденько, лихо вже сталося, чи не так? Так от, треба спробувати озброїти вас проти тиранії.
— Ах, пані, перед тим, як сюди ввійти, я, побачивши вас тут, уже зрозуміла деякі хитрощі, про які раніше ніколи й думки не мала.
— От і добре, приходьте іноді до мене, і ви незабаром
