минулої зими, знайшовши їх у шафі куховарки, яку пані Гійом нещодавно звільнила. Вираз неясного бажання, ніжний голос, ясмінова шкіра й блакитні очі Огюстіни запалили в душі бідного Леба кохання, заразом палке й шанобливе. Через легко зрозумілий каприз Огюстіна не почувала аж ніякої прихильності до сироти — може тому, що вона не знала про його кохання. Зате довгі ноги, темне волосся, грубі руки й огрядна постать першого продавця дуже подобалися Віржіні. Вона хоч і мала п'ятдесят тисяч екю посагу, але її ще ніхто не сватав. Ніщо не могло бути природніше, як ці дві протилежні пристрасті, народжені серед мовчання темних прилавків, як розцвітають фіалки в глибині лісу. Німе й постійне споглядання, з'єднуючи цю молодь у неймовірній потребі розваги, серед упертої праці та побожної тиші мусіло, рано чи пізно, викликати почуття кохання. Звичка часто бачити чиєсь обличчя непомітно примушує вбачати в ньому душевні якості й стирати всі хиби.
— Він так розгнівався, що нашим дочкам незабаром доведеться навколішки ставати перед женихом, — подумав Гійом, читаючи першого декрета, яким Наполеон прискорював час рекрутського набору.
Того дня, глибоко зажурений тим, що його старша дочка в'яне, він пригадав, що й сам одружився з Шеврелевою дочкою, перебуваючи майже в такому самому становищі, як Жозеф Леба і Віржіні. Яке добре діло — видати заміж дочку й виконати священний обов'язок, віддячивши сироті таким самим добродійством, яке він сам мав від свого попередника в таких самих обставинах! Маючи тридцять три роки, Жозеф Леба думав про п'ятнадцять років ріжниці, що лежали між ним та Огюстіною. До того ж, кмітливості, щоб зрозуміти Гійомові наміри, йому не бракувало, невблаганні принципи купця були йому достатньо відомі, він знав, що молодша ніколи перед старшою не одружиться. Тож нещасний продавець, у якого серце було таке добре, як ноги — довгі, а тіло — гладке, мовчки страждав.
Такі справи були в цій маленькій республіці, що серед вулиці Сен-Дені скидалася на манастир траппістів. Але,
