Панні Марі де-Монто.
Посеред вулиці Сен-Дені майже на розі вулиці Пті Ліон, стояв недавно один з тих дорогоцінних будинків, що дають змогу історикам відтворити за аналогією старий Париж. Похилі стіни цього поганенького домика були ніби списані ієрогліфами. Бо яку ж іншу назву міг дати прохожий літерам X та Y, накресленим на фасаді поперечними й косими балками, що утворювали в пофарбованій стіні маленькі паралельні щілини? Видима річ, коли проїздив хоч би й легенький екіпаж, кожна та колода рухалася в своєму гнізді. Цю поважну будівлю вивершував трикутний дах, якого незабаром у Парижі вже не побачиш. Цей дах, скривлений від мінливості паризького клімату, висувався вперед на три фути на вулицю, щоб захищати від дощової води поріг дверей та прикривати стіну горища з його слуховим віконцем. Останній поверх збудовано з дощок, прибитих одна на одну цвяхами, як грифлеві дошки, — мабуть, щоб не перевантажувати цього крихкого будинку.
Одного дощового березневого ранку, молодик, старанно закутаний у своє манто, стояв під крамничним дашком проти старої оселі. Він розглядав її з захопленням археолога. Справді, цей уламок буржуазії XVI віку ставив спостерігачеві багато загадок, у кожному поверху була своя особливість: у першому чотири довгі вузькі вікна, зближені одне до одного, мали в нижній частині дерев'яні шибки, щоб утворити те непевне світло, що з його допомогою вмілий продавець надає матерії бажаного покупцям кольору. Молодик, здавалось, зовсім не зважав на цю головну частину
