із одним, прощалися, мабуть, навіки. Бог знає, яким дорогим стає нам вірник нашого кохання, коли ми втратили ту, кого кохали! «Він набуває, — казав мені Октав, — якогось чару, осяюється ореолом». Вийшовши на корму, граф глянув на Середземне море; погода була якраз гарна, і він, зворушений, мабуть, цим видовищем, сказав мені свої останні слова: «Чи не слід було б в інтересах людського роду дошукатися, що то за непереможна сила примушує нас наперекір розумові жертвувати божественною істотою ради скороминущої втіхи?.. Я чув у своєму сумлінні крики. Оноріна кричала не сама. І я все таки схотів!.. Мене душить гризота. На вулиці Пеєн я помер би через те, що не мав утіх, а в Італії помру через те, що зазнав їх!.. Звідки ж береться незгода між двома однаково благородними, смію це сказати, натурами?».
Якусь хвилину на терасі стояла глибока тиша.
— Чи була вона доброчесна? — запитав консул у двох жінок.
Панна де-Туш підвелася, взяла консула за руку і сказала, відвівши його на кілька кроків:
— Хіба чоловіки не винні в тому, що приходять до нас, роблять дівчину своєю дружиною, а тим часом зберігають в глибині серця ангельські образи, порівнюють нас з невідомими соперницями, чия досконалість, на їхню думку, завжди переважає нашу?
— Панно, це було б так, якби шлюб грунтувався на пристрасті, в цьому й була помилка двох істот, яких незабаром уже не буде. Шлюб із щирим коханням між подружжям був би раєм.
Панна де-Туш лишила консула; до неї підійшов Клод Віньйон і шепнув їй:
— А пан дель Осталь трохи фат.
— Ні, — так само пошепки відповіла вона. — Він ще не здогадався, що Оноріна могла б покохати його! О, — сказала вона, побачивши консулову дружину, що ввійшла, — його дружина все чула, бідний!
Пробило одинадцяту годину, і гості пішли пішки додому понад морем.
