й вести ці батальони, що їх зброя, колихаючись, відбивала полум'ям, коли вони з одного знаку його очей розєднувались, збиралися й кружляли, як буруни у вирі, або проходили перед ним, як довгі спадисті й високі хвилі, що їх розлючений океан скеровує на береги.
Коли маневри закінчилися, офіцер для доручень поїхав, попустивши вуздечку, і спинився перед імператором, чекаючи його наказів. В ту хвилину він був за двадцять кроків від Жюлі перед імператорською групою, нагадуючи своєю постаттю генерала Раппа[1] з картини Жерара[2] «Бій під Аустерліцом». Тут дівчина могла помилуватися з свого коханого в усій його військовій пишноті. Полковник Віктор д'Еглемон, якому недавно минуло тридцять років, був високий, добре збудований, стрункий; і ніколи доладність його тіла не впадала так у вічі, як коли він виявляв свою силу, керуючи конем, якого благородна й хистка спина під ним ніби вгиналася. Його мужнє, смугляве обличчя мало той нез'ясовний чар, що його надає молодим лицям досконала правильність рис. Чоло мав широке й високе. Вогняні очі, затінені густими бровами й оторочені довгими віями, вимальовувались як два білі овали між двох чорних рис. Ніс був граціозно загнутий, як орлиний дзьоб. Його пурпурові уста горіли під обводом неодмінних чорних вусів. На його широких і рум'яних щоках лежали коричневі й жовті тони, що свідчили про незвичайну силу. Його обличчя — одно з тих, що, позначені печаттю геройства, було типом, якого шукає тепер художник, що задумав відтворити героя імператорської Франції. Спітнілий кінь, нетерпляче мотаючи головою і розставивши передні ноги в одній лінії так, що жодна за неї не виступала, махав довгим волосом свого густого хвоста; його відданість була видимим образом відданності його хазяїна імператорові. Бачивши, що її коханий так пильнує поглядів Наполеона, Жюлі на мить відчула ревність, бож на неї, подумала, він ще й не глянув.
43
