Грунтовне, наукове вивчення літературної спадщини Оноре де-Бальзака та його творчого методу — одне з актуальних завдань марксо-ленінського літературознавства. Радянський читач має можливість ознайомитися з основними творами цього видатного буржуазного реаліста, непогано перекладеними українською й російською мовами, розрахованими іноді на масовий тираж, як от «Шагренова шкіра» в серії «История молодого человека XIX столетия» за редакцією М. Горького (тираж 38 000), «Селяни» в серії «Дешевая библиотека классиков» (15 000). Алеж радянський читач хоче не тільки ознайомитися з романами Бальзака, він прагне зрозуміти їх класову природу, історично-соціальну функцію, художню їх цінність, і тут, треба щиро це визнати, не все гаразд. Читач стає не тільки перед надто вже сумарними, загальними характеристиками творчості Бальзака, але й перед розбіжними, суперечними твердженнями авторів передмов і статей. Отже доцільно буде почати цю нову статтю про Бальзака, що, звичайно, не претендує на вичерпне й вірне розв'язання всіх поставлених питань, бо це справа низки радянських «бальзакістів», — із стислого розгляду нашої «бальзакіани», а саме з оцінки в ній класової природи автора «Людської комедії».
За Фріче, Бальзак — «ідеолог старої купецької буржуазії» він «оборонець дворянства й церкви, запізнілий ідеолог старого режиму»[1].
На думку Виноградова, в його багатій на імпресіоністичні ефекти статті до «Шагренової шкіри», Бальзак тільки наприкінці життя став монархістом і католиком, а хто він був політично до цього моменту — читач має довідуватися сам. Трохи далі Виноградов суперечить собі, зазначаючи, що Бальзак зберігав десь у душі(?) «рештки католицизму й монархічних уподобань». Цілком механічно цитуючи лист Енгельса до англійської письменниці Гаркнес[2], автор, очевидно, забуває коротке й чітке Енгельсове визначення: «Бальзак політично був легітиміст», — очевидно, не тільки наприкінці свого життя.
