спадало навколо обличчя, яке ви добре знаєте; голова була вквітчана вересом; вона була в білій серпанковій сукні, в білому поясі з довгими кінцями. Ви знаєте, як їй личить таке просте вбрання, але того дня вона була нареченою, Оноріною перших днів. Але моя радість зразу прохолола, бо на обличчі в неї була страшна поважність, під цією кригою крився вогонь.
— Октаве, — сказала вона, — коли ви цього схочете, я буду вашою дружиною; але знайте, в цій поступці є небезпека; я можу скоритися…
Я зробив жест.
— Так, — казала вона далі, — я розумію, покора вас ображає, ви хочете того, чого я дати вам не можу, — кохання! Релігія, жаль — примусили мене відмовитись від обітниці самоти, адже ви тут!
Вона помовчала.
— Спочатку, — продовжувала вона, — ви більшого не вимагали, а тепер хочете вашу дружину. Що ж, я повертаю вам Оноріну таку, яка вона тепер, і не хочу запевняти вас у тому, яка вона буде. Чим я буду? Матір'ю, бажаю цього. О, повірте мені, палко бажаю! Спробуйте змінити мене, я на це згодна, але якщо я помру, друже мій, не кляніть моєї пам'яті і не вважайте за впертість те, що я назвала б культом ідеалу, якби не природніше було б назвати це нез'ясовне почуття, що вб'є мене, культом божественного! Майбутнє мене вже не обходить, воно лежатиме на вас, подумайте!..
Потім сіла в тій спокійній позі, на яку ви вміли любуватися, і глянула на мені, зблідлого від горя, якого вона мені завдала. Кров у мені застигла. Побачивши вражіння від своїх слів, вона взяла мене за руки й сказала:
— Октаве, я люблю тебе, але інакше, ніж ти хотів би. Я люблю твою душу. Але, знай це, люблю тебе так, що помру без жалю, служачи тобі, як східна рабиня. Це буде мені покутою!
Вона зробила більше, стала навколішки на подушку передо мною й сказала мені в підступі найвищого милосердя:
— Зрештою, може я й не помру…
