повинністю, а фатальністю серця, тим часом як Амелі прокаже з ясним поглядом урочисті обітниці, не знаючи ні їх обсягу, ні їх зобов'язань. Знесилена, півмертва жінка, безпорадна грішниця здавалась мені величною, вона збуджувала в чоловікові його природну великодушість, вимагала від серця всіх його скарбів, від сили — всіх її спроможностей, вона наповнювала життя, викликала в ньому щастя боротьби, тим часом як Амелі, доброчесна й довірлива, замкнеться в серці спокійного материнства, де буденність має бути за поезію, де мій дух не знайде ні боротьби, ні перемоги.
Де той юнак, що між рівнинами Шампані й сніговими, грозовими, але величними Альпами вибрав би крейдяні, спокійні простори? Ні, на порозі до мерії такі порівнення небезпечні й лихі. Леле! Треба мати життьовий досвід, щоб знати, що шлюб виключає пристрасть, що родина не може мати за підвалину любовні грози. Мріючи про не можливе кохання з його безкрайніми фантазіями, зазнавши жорстокої насолоди ідеалу, я бачив перед очима скромну дійсність. Що ж, пожалійте мене! У двадцять п'ять років я не був певен себе, але схвалив мужнє рішення. Я пішов до графа, мовляв, щоб сповістити його про прибуття його родичок, і побачив його помолоділого у відблисках надій.
— Що вам, Морісе? — спитав він, здивований з того, як змінилося моє обличчя.
— Графе…
— Ви вже не називаєте мене Октавом? Ви, кому я буду зобов'язаний життям, щастям…
— Мій любий Октаве, якщо вам пощастить вернути графиню до її обов'язків, — я досить вивчив її… (він глянув на мене так, як мусів глянути Отелло на Яго, коли тому вдалося вкинути першу підозру в душу мавра), вона ніколи не мусить бачити мене, не мусить знати, що Моріс був вашим секретарем. Ніколи не вимовляйте мого імени, хай ніхто його їй не нагадує, бо інакше все загине… Вашими заходами мене призначено на рекетмайстра, так от — здобудьте мені якусь дипломатичну посаду
