Я чекав відповіді. Надто довга мовчанка виявила, яке страшне вражіння справили мої слова, вражіння, яке від моїх очей заховав присмерк. Графиня схилилась на канапу — вона не знепритомніла, а похолола від нервового нападу, що своїм першим тремтінням, — ніжним, як і все, що походило від неї, — нагадував, — казала вона пізніше, — ледве чутне розлиття отрути. Я гукнув пані Гобен, і та віднесла свою пані до ліжка, розшнурувала її, роздягла і повернула її — не до життя, а до відчуття страшного горя. Я ходив, плачучи, по алеї попід будинком, зневіряючись в успіху. Хотів зректися ролі, на яку так необачно погодився. Пані Гобен, що, вийшовши до мене, побачила мої сльози, мерщій кинулася нагору до графині й сказала їй:
— Що трапилося, пані? Пан Моріс гірко плаче, як дитина.
Щоб з нашої поведінки не виникло якихнебудь небезпечних пліток, Оноріна, змусивши себе до надлюдського зусилля, наділа пенюар і вийшла до мене.
— Це не з вашої вини мені сталося, — сказала вона; — в мене бувають часом такі спазми, такий тиск у серці…
— І ви хочете сховати від мене свої муки, — втираючи очі, відказав я голосом, який не підроблюється. — Хіба ви не виявили цим, що були матір'ю і що мали нещастя втратити свою дитину?
— Марі! — раптом гукнула вона, подзвонивши.
Увійшла Гобен.
— Свічок і чаю, — наказала вона з спокоєм леді, яку міцно тримає в шорах гордощів відоме вам англійське виховання.
Коли Гобен засвітила свічки й позачиняла віконниці, графиня повернулася до мене з іншим обличчям; її непоборна гордість і поважність дикуна знов обняли свої права. Вона сказала:
— Знаєте, чому я так люблю лорда Байрона? Він страждав так, як страждають тварини. Навіщо скарги, коли це не елегія Манфреда, не гірке глузування Дон-Жуана й не мрії Чайльд-Гарольда? Від мене ніхто нічого не довідається!.. Моє серце — поема, яку я несу до бога.
