— Лукреція[1] написала своїм кинджалом і кров'ю перше слово жіночої хартії: «Воля»!..
Тоді граф цілком здався на мою волю.
— Я продала на сто франків квітів і капелюшків, що їх зробила за цей тиждень! — радісно сказала мені Оноріна якось у суботу ввечері, коли я прийшов до неї в маленьку вітальню на нижньому поверху, де гаданий власник відновив позолоту.
Була десята година. Липневий присмерк і повний місяць лили своє туманне світло. Душу тішив складний аромат сили квіток. Графиня побрязкувала в руці п'ятьма золотими монетами, що дістала допіру від гаданого торговця жіночими вборами, ще одного графового помічника, якого знайшов один суддя, пан Попіно.
— Жартома заробляти на свій прожиток, — казала вона, — і бути вільною, коли чоловіки, озброєні усіма своїми законами, хочуть поневолити нас! О, щосуботи я пишаюся! Зрештою, я люблю червінці пана Годіссара[2] не менш, як лорд Байрон, ваша подоба, любив червінці Меррея[3].
— Це аж ніяк не жіноча роль, — відказав я.
— Чи-ба! Хіба ж я жінка? Я хлопчик з ніжною душею, і по всьому! Хлопчик, якого ніяка жінка не може непокоїти…
— Ваше життя — це заперечення всієї вашої істоти, — відповів я їй. — Як ви можете, ви, яку бог обдарував найкоштовнішими скарбами кохання й краси, не хотіти часом…
— Чого саме? — спитала вона, дещо стурбована цією фразою, яка вперше не відповідала моїй ролі.
— Гарної дитини з кучерявим волоссям, що бігала б між квітів, як квітка життя і кохання, і казала б вам: «Мамо!»