погубило б мене назавжди! Як боротися з мотивами, що невідомі? Написати листа, дати якомусь писареві списати й підсунути ту копію Оноріні? Я вже думав про це. Але чи не спричиниться це лише до третьої зміни помешкання? Остання коштувала мені сто п'ятдесят тисяч франків. Будинок я купив на ім'я того секретаря, якого ви заступили в мене. Негідник не знав, який у мене чуйний сон, і я піймав його на тому, що він, добравши ключа, намагався відімкнути касу, де я сховав купчу; я кашлянув і сполохнув його. Другого дня я звелів йому продати будинок тій особі, що й досі фіктивно володіє ним, і прогнав його геть. О, якби я не почував у собі всіх благородних здібностей щасливої, задоволеної, повносилої людини, якби в ролі, яку я граю, не було елементів небесного заступництва, якби я не тішився всім своїм єством, то часом уважав би себе за божевільного. Іноді вночі я чую брязкіт бубонців безумства, мене жахають раптові переходи від маленької надії, що часом блищить і пориває, до цілковитого розпачу, коли я падаю, як тільки може впасти людина. Кілька день тому я серйозно міркував про жахливу розв'язку між Ловеласом та Кларіссою[1] і казав собі:
— Якби Оноріна мала від мене дитину, чи не примусило б це її вернутися до подружнього дому?
«Зрештою, я так вірю в щасливе майбутнє, що десять місяців тому навіть купив один з найкращих готелів на передмісті Сент-Оноре. Якщо я здобуду свою Оноріну, я не хочу, щоб вона знову ввійшла до цього дому й побачила кімнату, звідки тікала. Я хочу помістити свого кумира в новому храмі, щоб він зміг повірити в нове життя. Зараз той готель ремонтують, щоб зробити з нього диво смаку й елегантності. Мені казали колись про поета, що, шалено закохавшись у якусь співачку, зразу купив найкраще ліжко, яке було в Парижі, не знаючи ще, чи поділяє акторка його кохання. І ось у найспокійнішого з суддів, у людини, що вславилася, як найсерйозніший радник двору, від цього
- ↑ Герої сантиментального роману англійського письменника Річардсона «Кларісса Гарлову» (XVIII ст.).
