змальовані були чорні зірки. Розкіш перестилю не поступалася версальській. Просто перед очима були сходи, яких ніхто вже не будуватиме за наших часів у Франції, бо вони самі відбирають стільки місця, як цілий будинок. Ми йшли вгору кам'яними приступками, холодними, як плити надгробків, а завширшки — на цілих вісім чоловіка в шерег, і наші кроки лунали під дзвінким склепінням. Здавалось — ми десь у соборі. Поручні сходів тішили око своєю слюсарською витворністю, що в ній розгортались фантазії якогось майстра доби Анрі III. Мов укриті крижаною кереєю, що впала нам на плечі, ми поминули кілька передпокоїв, анфіладу залів з паркетними підлогами без килимів і з безліччю тих чудових старовинних речей, що потрапляють звідси до антикварів. Нарешті ми дісталися до величезного кабінету, що містився в наріжньому павільйоні, з вікнами до великого саду.
— Пан кюре з церкви Білих Мантій і його небіж пан дель Осталь, — оповістив Лабранш, на якого нас здав театральний лакей у першім передпокої.
Граф Октав, одягнений у довгі штани й сурдут з сірого молетону, підвівся зза великого бюра, перейшов до каміну й рухом запросив мене сідати, а сам тим часом узяв мого дядька за обидві руки й міцно потиснув їх.
— Хоч я й парафіянин церкви святого Павла, — сказав він, — але хіба ж можна не знати кюре з Білих Мантій! Радий нагоді познайомитися з ним.
— Ваша світлість дуже ласкаві, — відповів дядько. — Я привів до вас єдиного родича, що лишився в мене. Бажаючи цим зробити подарунок вашій світлості, я разом сподіваюся дати другого батька своєму небожеві.
— На це я зможу дати вам відповідь, пане абат, тоді, коли ми пересвідчимось одне в одному, ваш небіж і я, — відказав граф Октав.
— Як вас звати? — спитав він мене.
— Моріс.
— Він кандидат права, — зауважив мій дядько.
— Гаразд, гаразд, — сказав граф, оглядаючи мене з ніг до голови. — Пане абат, сподіваюсь, що, передусім для
