дійсним апостольським духом, — ви збагнули б, чому я, замість відповіді, цілував цього кюре так, ніби він був мені матір'ю.
— Ти матимеш не пана, а друга в особі графа Октава, — сказав мені дядько дорогою до вулиці Пеєн, — але він — недовірливий, чи, краще сказати, обережний. Приязнь цього державного діяча треба завоювати дуже поволі, бо хоч він дуже проникливий і звик розбиратися в людях, проте його ошукав той, чиє місце ти заступаєш, і граф за малим не зробився жертвою свого довір'я. Цього досить, щоб ти знав заздалегідь, як поводитися з ним.
Коли ми постукали у величезні двері готеля, обширного, як готель Карнавале[1] і розташованого між садом та подвір'ям, стукіт наш пролунав, ніби серед пустки. Дядько мій сказав старому швейцарові в лівреї, щоб про нас доповіли графові, а я тим часом оглянув за мить усе: і бруковане подвір'я, де бруку не видно було за буйною травою, і чорні стіни, що їх, крім пишноти архітектурних оздоб, вкривали ще ніби малесенькі садочки; високі дахи, подібні до дахів Тюільрі. Баляси горішніх галерей були поточені червою. Крізь гарну арку я побачив збоку друге подвір'я з усіма господарськими будівлями та півзруйнованою брамою. Старий машталір чистив там стару ж колясу. Недбалий вигляд цього слуги зразу показував, що в розкішній стайні, де колись іржало стільки коней, тепер їх було хібащо пара. Гарний фасад подвір'я здався мені похмурим, як фасад будинку, що належить урядові або короні й відданий на якесь громадське використання. Коли ми з дядьком ішли від швейцарської до ганку (на дверях був напис: «звертатися до швейцара»), пролунав дзвінок і вийшов лакей у лівреї, що нагадувала ліврею Лабранша з старого репертуару Французького Театру. Видно, одвідувачі бували тут дуже нечасто, бо лакей, ідучи, нашвидку натягав на себе одяг; він прочинив нам зроблені з маленьких шибочок скляні двері, обіч яких на стінах димом двох ліхтарів
- ↑ Старовинний (XVI ст.) будинок у Парижі, де тепер міститься музей.
