кому його кохана доня віддала серце. В Парижі молодий дипломат мав численні протекції, за його долю дбали. Посол пообіцяв тестеві-банкіру, що генеральний консул дістане баронський титул і орден Почесного Легіону, і це справдилося. Нарешті сеньйор Педротті здобув і собі графство від Сардінського короля. Посаг дорівнював мільйонові. А два мільйони, нажиті з торгівлі пшеницею, що становили достаток casa[1] Педротті, так само вже півроку тому потрапили до рук молодого подружжя, бо перший і останній граф Педротті в січні 1831 року помер.
Оноріна Педротті належала до вродливих генуйок, які, коли вони гарні, найчудовіші з усіх італійок. Для Юліанового надгробку Мікель Анджело взяв собі моделі саме в Генуї. Звідци та пишність, та своєрідна лінія грудей, що їх на статуях Ночі й Дня чимало критиків визнають за прибільшення, але це є властивість лігурійських жінок. У Генуї вроду зустрінете тепер тільки під mezzaro, так само як у Венеції вона зустрічаються лише під fazzioli[2]. Таке явище спостерігається в усіх зруйнованих націй. На благородний тип краси натрапиш хібащо серед простого люду, так само як після пожежі пишного міста найцінніші скарби заховуються під попелом. Але, бувши винятком з погляду багатства, Оноріна була також винятком, як зразок патриціанської краси. Пригадайте Ніч, що її вирізьбив Мікель Анджело біля ніг «Мислителя», уявіть її вбраною в сучасний одяг, оповийте її чудові довгі коси навколо смуглої сліпучо-гарної голови, запаліть іскри вогню в мрійних очах, накиньте шарфа на цей бюст, дайте їй довге біле вбрання, вигаптоваве квітами; уявіть, що статуя підвелася, сіла й склала руки, подібні до рук панни Жорж[3], — і ви матимете перед очима консулову дружину. На колінах у неї шестилітній син, прехороший, як втілене бажання його матері, і чотирирічна мала донька, дитина того чарівного типу, який так пильно шукав Давід-скульптор, щоб прикрасити надгробок. Камілла потай спо-
