ського бульвару і яким надбережжя ліворуч Сени — уже й не Париж. Знову знайти Париж! Чи ви знаєте, парижани, що це таке? Це не значить знайти страви «Роше де-Канкаля»[1], якими Борель частує гурманів, здатних оцінити їх, бо це ж робиться лише на вулиці Монторгей, але щось до них подібне! Це значить знову знайти французькі вина, що поза межами Франції стають міфічними й рідкосними, як і та жінка, про яку йтиме мова. Це не значить знову почути останні дотепи, бо вони втрачають свій пах по дорозі від Парижа до кордонів, — але опинитися в атмосфері товариства дотепного, витонченого, перейнятого критичністю, в атмосфері, в якій живуть геть усі французи, починаючи з поетів і кінчаючи робітництвом, від герцогинь до вуличних хлоп'ят.
Року 1836, саме коли Сардінський двір був у Генуї, двоє парижан, більш-менш славетних, мали підставу вважати, що вони в Парижі, коли опинилися в палаці, що найняв французький генеральний консул і що стояв на горбі, останній віднозі Аппенінських гір, між брамою св. Томи і славетною баштою, що красується по всіх альбомах з генуйськими краєвидами. Цей палац є одною з тих розкішних вілл, де вельможні генуйці за доби розквіту своєї аристократичної республіки випускали в повітря мільйони.
Якщо присмерк десь буває чудовим, то це саме в Генуї, коли цілий ранок зливою йшов дощ, коли ясність моря змагається з прозорістю неба, коли на надбережжі й у парку панує тиша, тільки вода таємниче дзюрчить із розкритих уст мармурових статуй; коли зорі блищать, а хвилі Середземного моря пливуть одна за одною, мов ті признання, що їх домагаєшся в жінки слово по слові. Треба визнати, що ці хвилини, коли запашне повітря наповнює легені і мрії, коли сласність, відчутна й рухлива, як повітря, переймає вас на вашому кріслі, де ви, оточені чарівними жінками, смакуєте морозиво чи шербет, любуючись тим часом на місто, що розкинулось ген-ген нижче, — ці хви-
- ↑ Аристократичний ресторан того часу.
