Художникові Луі Беланже
То була неділя на початку квітня 1813 р. і її ранок віщував один з тих прекрасних днів, коли парижани вперше за цілий рік бачать брук своїх вулиць без бруду, а небо без хмар. Десь перед 12-ою годиною з вулиці Кастільйон на вулицю Ріволі виїхав пишний кабріолет, запряжений парою баских коней, і спинився позад багатьох екіпажів, що стояли біля новозбудованих грат на терасі Фейянів[1]. Цією легкою колясою правив заклопотаний і хворобливий з вигляду чоловік; сивувате волосся ледве покривало його жовтий череп і передчасно його старило; він кинув віжки лакеєві, що їхав верхи за колясою, зліз сам і допоміг злізти дівчині, яка своєю ніжною вродою притягла увагу гуляк, що походжали на терасі. Ставши край коляси, дівчина охоче дала обняти себе за стан і обвила руками шию свого проводира, що поставив її на пішохід, не зібгавши оздоб на її зеленій репсовій сукні. Такої дбайливості й у коханця пошукати.
Не подякувавши невідомому, що був, певне, її батьком, вона взяла його фамільярно за руку й притьмом потягла до саду. Старий батько постеріг захоплені погляди кількох молодиків, і смуток, позначений на його обличчі, зник на якусь хвилину. Він навіть посміхнувся, хоч давно вже
35
- ↑ Північна тераса саду при Тюільрійському палаці, колишній резиденції французьких королів, де оселився Наполеон I, зробившись імператором.