вибуху кохання; вона зібгала його, порвала, скачала в кульку, покусала, кинула в огонь і скрикнула:
— О, негідник! Він володів мною, вже не кохаючи…
Потім півмертва впала на канапу.
Написавши свого листа, пан де-Нюель вийшов. Коли вернувся, побачив на порозі дверей Жака, що подав йому листа, сказавши:
— Пані маркізи вже немає в замку.
Здивований пан де-Нюель розпечатав конверта й прочитав:
«Пані, коли б я перестав вас любити, погодившись на те щастя, що ви мені пропонуєте — бути пересічною людиною, признайтесь, я був би вартий своєї долі? Ні, я вас не послухаю і присягаюсь вам на вірність, що розв'яжеться тільки смертю. О, візьміть моє життя, якщо тільки не боїтесь каяття в своєму»…
Це була записка, що він написав маркізі, коли вона від'їжджала до Женеви. Зверху Клара Бургундська додала: «Пане, ви вільні».
Пан де-Нюель вернувся до матері в Манервіль. За три тижні він одружився з панною Стефані де-Лародьєр.
Коли б ця правдиво-вульгарна історія на цьому скінчилась, це була б мало не містифікація. Хіба ж у кожного немає розповісти чогось цікавішого? Але славетність правдивої, на лихо, розв'язки й усі ті спогади, що вона зможе збудити в серцях у тих, хто зазнав небесних утіх безконечного кохання й сам розбив його чи втратив через якусь лиху фатальність, — захистить, мабуть, це оповідання від критиків.
Після розлуки з паном де-Нюелем маркіза де-Босеан не покинула свого Вальрійського замку. З багатьох міркувань, що хай лишаться поховані в жіночих серцях, — до того ж, кожна жінка відгадає ті, що їй властиві, — Клара жила тут і далі, після одружіння пана де-Нюеля. Жила вона в такій глибокій самоті, що її слуги, крім покоївки
