за глибоко неморальних, казала, читаючи французькі романи: «Не розумію, навіщо ці бідні коханці гають стільки часу на влаштування того, що мусить бути справою одного ранку». Чому й оповідач не може, за прикладом цієї доброї італійки, не занадто втомляти своїх слухачів, своїх героїв? Годилося б змалювати кілька сцен чарівного кокетства, солодкі дляння, що їх пані де-Босеан чинила Гастонові в його щасті, щоб віддатися з грацією, як старовинні діви; а може, і щоб натішитись з непорочної сласності першого кохання й призвести його до найвищого прояву його сили та могутності. Пан де-Нюель був у тому віці, коли чоловік ще піддається чарові цих примх, цієї гри, такої любої жінкам, що здовжують її чи на те, щоб добре застерегти свої умови, чи щоб довше тішитися своєю владою, про наступне зменшення якої вони інстинктивно здогадуються. Але ці дрібні будуарні протоколи, не такі милогучні, як протоколи лондонських духовних бесід, займають надто мало місця в історії справжньої любові, щоб про них згадувати.
Пані де-Босеан і пан де-Нюель прожили три роки у віллі над Женевським озером, яку найняла віконтеса. Жили вони тут самі, нікого не бачачи, не викликаючи поговору, катаючись на човні, пізно встаючи, одно слово, щасливі, про що й ми всі мріємо. Цей невеличкий домик був простий, з зеленими гратчастими віконницями, обведений широкими балконами, з ганками, справжній домик кохання, з білими канапами, з німими килимами, з новими шпалерами, де все світилося радістю. З кожного вікна видніло озеро в різних виглядах; віддалік — гори з своїми захмареними, барвистими, минущими химерами; над ними — чудове небо; перед ними — довгий обрус примхливої, мінливої води! Здавалось, речі снили ради них, і все їм посміхалось.
Поважні справи покликали пана де-Нюеля до Франції: умерли брат і батько, треба було покинути Женеву. Коханці купили цей домик; їм хотілося й гори розбити та спустити воду з озера, відтуливши клапан, щоб усе з собою забрати. Пані де-Босеан рушила за паном де-Нюелем.
