ливо буде їх приймати. Одного дня, все, сама природа, накаже вам покинути мене; а я вже казала вам, що волію краще вмерти, ніж бути покинутою. Як бачите, нещастя навчило мене розраховувати. Я розмірковую, не даюся на пристрасть. Ви змушуєте мене сказати вам, що я вас не люблю, що я не мушу, не можу та й не хочу вас любити. Я вже вийшла з тієї пори, коли жінки поступаються бездумним порухам серця, і не зумію вже бути коханкою, якої ви шукаєте. Моя розрада, пане, іде від бога, не від людей. До того ж, я надто ясно читаю в серцях при сумному світлі обманеного кохання, щоб згодитись на приязнь, якої ви просите, яку пропонуєте. Вас обманює ваше серце, і ви надієтесь більше на мою слабість, ніж на свою силу. Все це — наслідок інстинкту. Дарую вам ці дитячі хитрощі, ви до них непричетні. Наказую вам ім'ям того скороминущого кохання, ім'ям вашого життя, ім'ям мого спокою лишитись на батьківщині й не занедбати тут хвального й вибо́рного життя задля ілюзії, що доконечно погасне. Згодом, коли, здійснюючи своє справжнє покликання, ви розгорнете всі почуття, що чекають чоловіка, тоді оціните мою відповідь, яку зараз, мабуть, засуджуєте за сухість. Тоді ви з приємністю зустрінете стару жінку, якої приязнь вам буде солодка й дорога, бо вона не підлягатиме ні змінності пристрасті, ні життьовим розчаруванням; одно слово, високі ідеї, релігійні ідеї збережуть її чистою і святою. Прощайте, пане, скоріться мені з думкою, що ваші успіхи кинуть якусь радість у мою самоту, згадуйте про мене так, як згадують про відсутніх».
Прочитавши цього листа, Гастон де-Нюель написав такі слова:
«Пані, коли б я перестав вас любити, погодившись на те щастя, що ви мені пропонуєте — бути пересічною людиною, признайтесь, я був би вартий своєї долі? Ні, я вас не послухаю, і присягаюсь вам на вірність, що розв'яжеться тільки смертю. О, візьміть моє життя, якщо тільки не боїтесь каяття в своєму»…
