молодий, щоб співчувати скорботам серця. Знайте, пане, що я волію краще зневагу, ніж жаль; я не хочу, щоб мені будьхто співчував. — На мить стала мовчанка. — Так от, бачите, пане, — казала вона далі з сумним і ніжним виглядом, звівши до нього голову, — яке б почуття не спонукало вас легковажно кинутись у мою самотину, ви ображаєте мене. Ви ще надто молодий, щоб зовсім утратити доброту, отже відчуєте непристойність вашого кроку; я вам вибачаю його й кажу це вам тепер без гіркоти. Ви більш не прийдете сюди, так же? Я вас прошу, а могла б наказувати. Коли б ви повторили свій візит, ні ви, ні я не були б спроможні переконати ціле місто, що ви не робитесь моїм коханцем, і до моїх скорбот ви додали б ще одну, дуже велику. Гадаю, ви цього не хочете.
Вона замовкла, дивлячись на нього із справжньою гідністю, яка його збентежила.
— Я завинив, пані, — відповів він зворушливо, — але палкість, нерозсудливість, глибока потреба щастя — то в моїх літах і вартість, і вада. Тепер, — сказав він далі, — я розумію, що не мусів би домагатись вас побачити, а проте моє бажання було дуже природне…
Він спробував розповісти не так розумно, як чуло, про страждання, на які засудило його вимушене вигнання. Він змалював стан молодика, що його пал горів без поживи, даючи наздогад, що він вартий ніжної любові, а проте ще ніколи не зазнав розкошів кохання, навіяного молодою, вродливою, виборною і витонченою жінкою. Він пояснив свою недобропристойність, не маючи наміру її виправдувати. Він полестив пані де-Босеан, доводячи їй, що вона здійснює для нього тип коханки, яку безнастанно, але марно прикликає більшість молодиків. Потім, говорячи про свої вранішні прогулянки коло Курселя і про невиразні мрії, що огортали його, коли він бачив павільйон, куди нарешті дістався, він збудив ту нез'ясовну вибачливість, що жінка знаходить у своєму серці для безумств, які навіює. Він дав почути пристрасний голос у цій холодній самотині, куди він приніс тепле надхнення молодості й чари розуму, що виявляють старанне виховання. Пані де-Босеан
